26 квітня — день, що обпалює пам’ять. День, який став трагедією цілого покоління, болем, який не минає з роками. Він залишився з нами — у землі, у воді, у голосах тих, хто тоді мовчки ішов у невідоме, рятуючи світ. Їхній подвиг — вічний, як і наша вдячність.
Сьогодні Україна знову палає — вже не атомним вогнем, а снарядами, що летять у мирні домівки. Ті самі поля, ті самі зранені міста знову стогнуть під ударами, але вже іншої, смертоносної зброї. Чорнобиль і ця війна — різні катастрофи, та з однаковою суттю: біль, втрати, руйнування. Історія знову повторюється — у нових формах, але тими ж руками, що сіють смерть, терор і брехню. Війна оголила іншу, але не менш руйнівну силу – людську жорстокість, імперську захланність, що підло і безжально нищить життя.
І серед цього жаху, серед руїн і смерті, знову підіймаються ті, хто не боїться йти в невідоме, хто рятує, допомагає, бореться. Знову народжується подвиг – у кожному волонтері, у кожному медику, у кожному воїні, який боронить свою землю.
Пам’ятаючи Чорнобиль, ми знаємо ціну помилок. Пам’ятаючи цю війну, ми розуміємо ціну свободи. І наш обов’язок – зберегти пам’ять про кожного, хто віддав своє життя, хто боровся і хто вистояв. Щоб на нашій землі знову запанував мир, міцний і справедливий, вистражданий і омріяний.
Пам’ятаємо загиблих. Дякуємо живим. Боремось — і переможемо.