Трагедії ХХ століття — не завершена глава, а пульсуюча рана в українській історії, яка щодня болить новими відлуннями на тлі повномасштабної війни. 30 вересня 2025 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті провела міжрегіональний круглий стіл «Бабин Яр: і тисячі ярів пам’яті по всій Україні» у форматі телемосту. Захід об’єднав учасників з Одеси, Харкова, Дніпра та Закарпаття, які говорили не лише про трагедію Бабиного Яру, а й про ширший контекст — десятки тисяч місць масових злочинів, розсіяних по всій країні. Дискусія показала: Голокост, геноцид ромів та політичні репресії — це не ізольовані події, а складові єдиного ланцюга насильства, що прокотився українською землею, де кожен регіон зберігає свої «рани пам’яті».
Відкриваючи дискусію, голова ДЕСС Віктор Єленський провів пряму паралель із сучасністю:
«Те, до чого доводить расизм, імперське засліплення, зверхність, прагнення знищити тих, хто хоче бути вільним і просто жити, – сьогодні актуально, як ніколи. За цим столом зібралися люди, які не лише емоційно, беззахисно відчувають ці трагедії, а й ті, хто присвятив роки їх дослідженню, знаючи те, чого інші воліли б не знати».
Учасники круглого столу закликали до активної пам’яті, яка є не лише формою вшанування минулого, а й інструментом для розуміння сьогодення та виживання перед новою тоталітарною агресією. Три панелі — «Історична аналітика», «Праведники і свідки» та «Мистецтво і пам’ять» — окреслили, як саме ця активна пам’ять має працювати: від оновлення освітніх методик і відкритості архівів до використання мистецтва як терапевтичного каталізатора та простору солідарності.
Перша панель: історична аналітика і виклики пам’яті
Дискусія модерована Анатолієм Подольським, директором Українського центру вивчення історії Голокосту, була присвячена історичній аналітиці та викликам комеморації. Виступи науковців та дослідників із Києва, Харкова, Одеси, Дніпра та Закарпаття об’єдналися в цілісну картину про складність пам’яті, її трансформації та сучасні виклики.
Олександр Лисенко, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, звернув увагу на потребу нових підходів до впровадження історичної пам’яті у масову свідомість. Він підкреслив, що у школах і вишах добре працюють навчальні методики, однак не менш ефективними є форми публічного символізму: меморіали, інсталяції, мистецькі акції, навіть стріт-арт. Такі «опорні сигнали», на думку історика, допомагають людині не просто «проживати» трагедію знову й знову, а вчитися співпереживанню, емпатії та солідарності. Лисенко наголосив, що варто відходити від постійного акценту на болю й натомість наголошувати на уроках подолання зла. Це особливо актуально нині, коли українці знову стикаються з масовими травмами війни. «Дуже важливо вчитися адекватно пригадувати минуле, тренувати пам’ять, співчуття, готовність до солідарності і взаємодопомоги. Це не пасивне споглядання, а активна фаза», – підсумував він. Важливою складовою, на його думку, є і роль держави: саме вона повинна задавати стратегічні рамки меморіальної політики, не залишаючи ці питання лише на плечах громадських ініціатив.
Віталій Нахманович, провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва, наголосив на проблемі недостатньої глибини українських досліджень геноцидів. Він відзначив, що сучасні дослідження часто залишаються на рівні краєзнавчих розвідок, а фінансування з-за кордону іноді зумовлює однобокий фокус. Історик наголосив на потребі компаративних студій (Голодомор, Голокост, депортації кримських татар), дослідженні ідеологій тоталітарних режимів та генези геноцидів. Особливе значення він надав вивченню пам’яті про геноциди — від радянської доби до сучасності, підкреслюючи, що усвідомлення злочинів минулого може бути інструментом запобігання новим трагедіям. «Ці погані люди вважають, що вони роблять добру справу. Добру справу робив Гітлер, добру справу робив Сталін», – наголосив він, підкреслюючи ідеологічну природу геноцидів.
Колег підтримав і модератор панелі Анатолій Подольський. Він звернув увагу на сучасний вимір пам’яті: як українські історики і вчителі, які роками досліджували Голокост і злочини нацистів та комуністів, самі стали жертвами нової агресії — втратили домівки, опинилися в окупації, на фронті чи навіть у полоні. Подольський розповів історію вчителя з Маріуполя, який пережив полон у так званій «ДНР»: «спогади євреїв, що пережили Голокост, допомогли йому вижити, пережити російський полон”.
Це глибоко резонує з однією з головних ідей, яку висловив і сам Подольський, і Віталій Нахманович: вивчення історії геноцидів — це не лише про минуле, але й про інструменти для розуміння та виживання у сьогоднішніх реаліях, коли Україна знову стикається з тоталітарною агресією.
У межах круглого столу значну увагу було приділено темі збереження документальної спадщини та доступу до архівів, без чого неможливе повноцінне вивчення історії геноцидів ромів і євреїв в Україні.
Євгенія Навроцька, ромологиня, журналістка та дослідниця історії ромського народу, зосередила свій виступ на важливості фіксації свідчень та архівних документів, пов’язаних із переслідуваннями і геноцидом ромів та євреїв на Закарпатті. Вона представила результати проєкту «Параймос ромів Закарпаття», у рамках якого документи були оцифровані та перекладені українською. Дослідниця наголосила на важливості нових публікацій, зокрема угорськомовної книги «Голокост Закарпаття» Дюли Костю, яка містить унікальну інформацію про майнові питання Голокосту:”Я не знаю, чи є ще в Україні такі документи, але він детально описує, куди пішли, як була розділена земля, яка була в євреїв, як були розділені квартири, будинки, магазини і так далі.” Книга також розкриває деталі про діяльність ката євреїв Угорщини Данике, який розпочинав свою роботу з “евакуації євреїв” саме з Ужгорода. На думку Навроцької, прикро, що настільки важливе видання лишається доступним лише угорськомовній аудиторії, проте сама поява таких джерел є вагомим кроком у збереженні пам’яті. Вона також відзначила позитивні сучасні ініціативи — зокрема плани перевезення старовинної синагоги до Ужгорода, що свідчить про поступ у збереженні єврейської спадщини.
На проблемі доступу до архівів акцентував і Сергій Єрмошкін, голова правління Одеського обласного ромського конгресу «Бахтало дром». Він закликав створити умови для дослідників, які працюють не з комерційних, а з науково-освітніх мотивів, отримувати дозвіл на роботу з архівними матеріалами. Також він наголосив на проблемі низької якості цифровізації архівних матеріалів. Хоча багато документів уже оцифровуються, вони часто публікуються у вигляді зображень рукописних описів, через що пошук потрібної інформації займає надмірно багато часу тому варто орієнтуватися на європейську практику, де такі описи переводять у текстові формати з можливістю пошуку за ключовими словами. Він зауважив, що збереження та відкритість архівів — це не лише питання академічного інтересу, а й фундаментальна передумова для збереження історичної пам’яті, формування ідентичності та запобігання повторенню трагедій: «архіви повинні документувати й сучасну війну, аби «потім не було нового Бабиного Яру».
Єгор Врадій загострив увагу на проблемі «подвійного вбивства» — затирання пам’яті про Голокост у радянські часи та відлуння цієї тенденції в сучасній Україні. Він навів приклади, коли у публічному дискурсі трагедія Бабиного Яру згадується без етнічної конкретизації жертв. Водночас він відзначив позитивний досвід вшанування Праведників у Дніпропетровській області, де на честь рятівників євреїв названо вулиці та створено освітні програми. На його думку, саме такі комплексні ініціативи дозволяють долати формалізм у роботі з пам’яттю.
Людмила Ровчак, презентуючи досвід Харківщини, показала, як пам’ять про Голокост і репресії ромів знаходить відображення в регіональних архівах та локальних місцях пам’яті. Це нагадує, що національна трагедія складається з тисяч локальних історій, вплетених у спільний досвід.
Таким чином, дискусія на першій панелі об’єднала різні голоси й акценти: від потреби нових методик комеморації до критики слабких місць української історіографії, від проблеми архівів до практик локальної пам’яті.
Герої без зброї: Голоси Праведників та свідків
Друга, найбільш емоційна панель заходу, “Праведники і свідки”, яку модерувала Юлія Гольденберг, об’єднала емоційний вимір особистих свідчень із практичним виміром збереження пам’яті. Першими до слова вона запросила безпосередніх учасників та нащадків учасників тих подій. У Києві, свідчили Надія Лазнюк та Ганна Ярова – доньки українських Праведників Народів світу, які ризикували життям, щоб рятувати євреїв.
Юлія Гольденберг, керівниця благодійного фонду «Заради тебе», підкреслила, що героїзм Праведників не можна порівняти з подвигами солдатів, адже у тих була зброя, а у Праведників — лише сміливість і людяність. Вона нагадала, що під час Голокосту загинула третина єврейського населення, і ця цифра могла б бути ще більш жахливою, якби не відвага «героїв без зброї». Спікерка поділилася особистою історією: її бабуся, єврейка з Вільно, пережила Вінницьке гетто, концтабори і Майданек, виживши завдяки допомозі поляка на ім’я Збігнєв. Гольденберг також підкреслила, що Україна нині посідає четверте місце у світі за кількістю Праведників народів світу — майже 3000 осіб (2707 офіційно визнаних Яд Вашем станом на 2024 рік). Вона закликала використовувати унікальну можливість ще при житті спілкуватися з цими людьми, підтримувати їх та поширювати їхні історії.
Продовжуючи тему вшанування пам’яті та героїзму Праведників, Ірина Ференцева, директорка «Меморіального парку Дробицький Яр» у Харкові, нагадала, що в їхньому місті 90 людей удостоєно звання Праведників Народів світу. Вона наголосила, що місця пам’яті не лише зберігають історію, а й формують нову культуру солідарності та відповідальності. Дробицький Яр, як і Бабин Яр у Києві, є символом трагедії й водночас — точкою єднання різних громад навколо спільного вшанування жертв.
Павло Козленко, дослідник Голокосту та засновник музею геноциду «Територія пам’яті» в Одесі, наголосив з позиції колективної пам’яті та вдячності. Його родина також вижила завдяки допомозі православного священника з Балти, що стало для нього поштовхом до створення цілого наукового та меморіального проєкту. Козленко особисто зібрав понад сто біографій Праведників з Одеси, видав книгу «По ту сторону межі» й заснував музей, де значна частина експозиції присвячена саме цим людям. Він наголосив: «Сьогодні це ж актуально. Сьогодні теж є люди, які рятують інших».
Юрій Радченко, науковий співробітник НІМЗ «Бабин Яр», звернув увагу на важливість архівів Праведників, необхідності систематизації наявних матеріалів і співставлення українських свідчень із архівами Ізраїлю, Німеччини, Канади, США та фондами Яд Вашем, зокрема архіву Праведників Бабиного Яру, створеного Іллєю Левітасом. Лише така робота дозволить відкривати нові імена та глибше розуміти «сіру зону» — тих, хто балансували між співпрацею з окупантами та допомогою жертвам євреям. Дослідження таких біографій важливе для розуміння складності людських виборів у часи війни.
Мистецтво як каталізатор пам’яті та інструмент осмислення трагедій
Фінальна панель «Мистецтво і пам’ять», модерована Ярославою Різниковою, заступницею директора Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації, стала завершальним акордом телемосту. Вона підкреслила: сьогодні пам’ять не може залишатися лише у книгах чи архівах. Вона оживає у культурних практиках, музейних просторах і мистецьких ініціативах, стає інструментом розмови про минуле та дороговказом для майбутнього
Ярослава Різникова окреслила головну рамку дискусії: мистецтво здатне не просто відтворювати історію, але й олюднювати статистику, робити травму видимою та аналізованою, відкривати простір для суспільного діалогу. Вона наголосила, що повномасштабна війна в Україні стала болісним каталізатором цих процесів, адже сьогодні ми бачимо не лише руйнацію та смерть, а й силу людяності, солідарності та спротиву. Мистецтво дозволяє поєднати минуле і сучасне та допомагає суспільству озиратися назад, щоб осмислити теперішнє.
Цю думку підтримала Тетяна Сторожко, голова громадської організації «Центр суспільних трансформацій ТЕНЕТ». Вона підкреслила, що мистецтво може «повертати голоси» тим, кого намагалися позбавити права на пам’ять. Робота на перетині історії та культурних практик особливо важлива для ромських громад, які довгі роки залишалися невидимими в офіційній історії. За її словами, мистецтво стає простором, де біль трансформується у ресурс гідності та сили.
Ірина Радченко, директорка музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», показала інший вимір — музей як живий організм пам’яті. Вона розповіла, як поєднання документальних матеріалів та мистецьких експонатів (живопису, скульптур, щоденників) дозволяє відчувати трагедію Голокосту не як абстрактну статистику, а як особисті долі. Унікальні артефакти поєднують локальну й глобальну пам’ять, а музей стає простором освіти, здатним інтегрувати молодь у складний, але необхідний діалог про минуле.
Цю лінію видимості та повернення голосів продовжила Наталія Томенко, заступниця директора молодіжної агенції з адвокації ромської культури «АРКА». Вона представила виставку «Невидимі. Стійкість: минуле і сучасність ромів», яка через мистецькі образи відтворює долі ромів — від геноциду часів Другої світової війни до сучасного спротиву та участі у захисті України. Її експозиція перетворюється на маніфест гідності та стійкості, роблячи ромську історію видимою та вплетеною в загальноукраїнський контекст.
Завершила панель Ольга Медведєва, проєктна менеджерка організації «Херсонське міське товариство молодих ромів», яка показала, що мистецтво — це не лише масштабні національні проєкти чи музейні практики, а й локальні ініціативи, здатні змінювати середовище. Вони дають ромській молоді відчуття причетності до історії, допомагають знаходити власний голос та ставати учасниками суспільних змін уже зараз.
Ця панель продемонструвала, що мистецтво в умовах війни та суспільних потрясінь — це не прикраса до історії, а жива тканина пам’яті, що з’єднує покоління й громади. Воно дозволяє різним спільнотам побачити одне одного, впізнати власний біль у чужій історії й водночас утвердитися у спільному досвіді опору та гідності. Мистецтво не лише зберігає пам’ять, а й робить її активною силою — здатною формувати майбутнє, у якому трагедії більше не будуть замовчуваними, а голоси жертв і нащадків звучатимуть рівноправно й почуто.
Телеміст став не просто академічним обговоренням, а майданчиком живої пам’яті, де науковці, свідки, громадські діячі та представники культурних середовищ осмислювали трагедії ХХ століття у світлі сучасності.
