28 липня в Україні вперше вшановують День пам’яті Захисників і Захисниць, добровольців, а також цивільних осіб, які загинули, були закатовані або страчені під час перебування у полоні. Ця дата нагадує про тих, хто загинув не лише на полі бою, а й у темряві полону, у камерах тортур, у нелюдських умовах, де смерть — це крик про правду, яка ніколи не згасне.
Ми не знаємо всіх імен. Але ми знаємо ціну. Це — сльоза матері, що не дочекалася. Це — порожнеча в домі, куди не повернеться син, донька, чоловік, сестра. Це — щоденний біль у серці побратимів і посестер. Це — пам’ять, що назавжди вплетена в наші серця.
Схиляємо голови перед кожним, хто прийняв смерть, залишаючись Людиною. Перед тими, хто дивився в очі катам і не зрікався себе, свого імені, своєї Батьківщини. Перед усіма, хто загинув за нашу свободу — не завжди зі зброєю, але завжди з гідністю.
Ми не забудемо. Бо забути — це зрадити.
Ми не пробачимо. Бо прощення потребує каяття.
Ми говоритимемо про них — не пошепки, а голосно.
Ми пронесемо пам’ять про них — не в жалобі, а в дії.
І кожен наш подих — це ще один крок до України, яку вони виборювалили ціною власного життя.