Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський взяв участь у панельній дискусії “Провальні миротворчі місії? Екуменічна блокада як прискорювач війни Росії проти України”, що відбулася в Католицькій академії в Берліні під час його офіційного візиту до Німеччини.
Учасниками панелі також стали провідні німецькі експерти з питань екуменізму та церковної історії, зокрема єпископ Генріх Бедфорд-Штром, професори Мюнстерського університету Регіна Елснер і Томас Бремер та професор Гельсінського університету Катаріна Кунтер.
У своєму виступі Віктор Єленський наголосив, що російсько-українська війна має чітко окреслений моральний вимір, і для церков не може бути жодних сумнівів у визначенні агресора та жертви: “Церкві не слід ухилятися від розрізнення добра і зла”. Він підкреслив критичну роль церков у сучасній війні.
Ознайомитися із оригіналом тексту доповіді можна нижче:
Російсько-українська війна є настільки очевидною у своєму моральному вимірі, що, здається, для церков формулювання своєї позиції не мало би становити жодних проблем. З одного боку, агресор, який прямо заявляє про свою готовність знищити жертву, спаплюжити її цінності, позбавити самого існування, загарбати її землі. З іншого – жертва агресії, яка веде боротьбу не тільки за власну свободу, право бути собою, але і за право жити. Церкві, як видається, зробити свій вибір у цій ситуації просто. У наш час Церква, принаймні на Заході, отримала можливість бути просто Церквою. Її філантропічну місію з успіхом бере на себе соціальна держава, а багато інших її функцій – громадянське суспільство. Від Церкви не вимагають рецептів політичної дії, дороговказу і створення партійних коаліцій, порад щодо податкової політики, але те, що точно очікують від Церкви – це розрізнення добра і зла. І у цьому сенсі, спроба тих чи інших релігійних лідерів зрівняти агресора і жертву агресії, ухилитися від засудження агресії і самого агресора, спробувати «зрозуміти» загарбника, вбивцю і грабіжника замість того, щоби викрити його, потрясли християнське сумління багатьох в Україні і не тільки.
Церковна дипломатія може бути дуже вдалою. Наприклад, ми пам’ятаємо, як Святий Папа Іоан Павло ІІ вирішальною мірою сприяв розв’язанню прикордонного конфлікту між Чилі і Аргентиною ще на початку свого понтифікату. Але ми також пам’ятаємо напружену, неоприявлену дискусію між тим таки Папою Павлом Іоаном ІІ і великим дипломатом Святого Престолу Агостіно Казаролі. У центрі цієї дискусії щось набагато більше, ніж те, яким має бути мистецтво переговорів і як будувати міждержавні відносини, як саме перетворює Церква цей світ. Агостіно Казаролі ішов від одного дипломатичного успіху до іншого, він невтомно курсував між Будапештом і Бухарестом, Варшавою і Прагою, він умів вести переговори із комуністичними лідерами і домагатися від них реальних поступок Церкві. Папа Іоан Павло ІІ звертався до народів поверх голів правителів. Він звертався до них із євангельським «не бійтеся!». Дипломатія Іоана Павла ІІ була дипломатією мобілізації совісті – це те, на мою думку, чим має займатися Церква, тому що вона перетворює світ в інакший спосіб, ніж державні й політичні інститути. Українці, звісно, чули і були підбадьорені заявами із закликами окремих церков, міжцерковних асоціацій, різних християнських спільнот на свою підтримку, водночас ми повинні спитати себе: чи була церковна дипломатія 2022-2024 рр. мобілізацією християнської совісті? Чи не потонула християнська солідарність і непримиримість до зла у бюрократичних процедурах?
Християнська совість на цій війні знаходиться під безпрецедентно потужним обстрілом з боку російської пропагандистської машини, в яку вкладаються мільярди – без перебільшення – доларів. Ця машина отруює – без перебільшення – цілий світ і часом досягає тих, хто зовсім не хотів би стати її ціллю. Зауважте, Україна стікає кров’ю. Щодня втрачає сотні життів. Вдень і вночі ворог руйнує її міста і села. Там, куди він, ворог, приходить, однією із перших його жертв стає релігійна свобода. Росіяни масово закривають молитовні будинки, зали царств, мечеті. Вони вже зруйнували 640 українських сакральних будівель. Вони вбили 67 священників, пасторів, богословів, монахів. Дехто із убитих священників був у літургійному вбранні, коли його розстріляли російські солдати. Напевно, повний мартиролог українського духовенства у цій війні нам наразі невідомий, але протягом усього цього часу авторитетні релігійні співтовариства, окремі церкви, правозахисні організації, вчені й публіцисти воліли більше говорити не про вбитих, закатованих, зґвалтованих і тих, хто піддається тортурам, священнослужителів, а про проєкт закону, а згодом і сам Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Я не можу оцінити це як щось інше, ніж драматичне зміщення фокусу громадської уваги, яке (зміщення) сталося під тягарем факторів, які колись, сподіваюся, стануть предметом неупереджених досліджень. А між тим, згаданий Закон не забороняє Українську православну церкву (УПЦ), як про це йдеться у десятках, якщо не сотнях, публікацій, а лише пропонує УПЦ вийти зі складу РПЦ, яка стала прямим учасником війни проти України. Ще раз: Українська Держава не хоче від УПЦ ані змінити її літургійні звичаї, ані перейти на новий календар, ані запровадити українську мову у богослужінні замість церковнослов’янської, ані стати частиною іншої церкви – лише вийти зі складу РПЦ, яка прагне знищити українську державу, культуру, ідентичність, мову. Цей Закон переслідує легітимну мету, передбачає демократичну процедуру, адже остаточне слово у цій процедурі належить суду і йдеться не про якесь беззастережне закриття храмів, звуження релігійної свободи тощо, а лише про розрив зв’язків із Москвою, як і не є обтяженням совісті віруючих, оскільки підпорядкування Московському Патріархатові не є частиною православного віровчення.
Прикро, але треба визнати, що дуже часто про релігійний вимір російсько-української війни згадують у зв’язку з Російською православною церквою (РПЦ). Важко навіть в геноцидній історії минулого століття знайти багато паралелей такій відверто антихристиянській, людиноненависницькій, кровожерливій позиції, яку демонструє РПЦ від початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну. Ця Церква спродукувала огидну мілітаристсько-шовіністичну суміш, в якій знайшлося місце і для освячення зброї масового ураження, і для проголошення імперіалістичної війни «священної», відвторюючи джихадистський концепт вічного життя для росіян вбитих у цій загарбницькій війні, і для жорстоких покарань власних священників, які посміли замість молитви про перемогу російської зброї молитися про мир. На жаль, християнські церкви не виявили одностайності у засудженні РПЦ. Наприкінці 1960-х років Всесвітня Рада Церков посилила тиск на Голландську Реформатську Церкву Південної Африки за її підтримку апартеїду до такої міри, що вона вийшла зі складу ВРЦ. Сьогодні ВРЦ не бачить причин виключати Російську Православну Церкву, яка, згідно з резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи, є «співучасницею злочинів путінського режиму проти людства». На жаль також, поодинокі антивоєнні голоси російських священників швидко замовкли або, якщо і продовжують лунати, то виключно поза межами Росії, і доводиться констатувати, що виголосити щось схоже на Барменську декларацію 1934 року бодай невелика частина російського духовенства не спромоглася.
Прислухаючись до голосу церков в часи російсько-української війни, оцінюючи зусилля церковної дипломатії, єдине, що можна констатувати без особливих заперечень це те, що такі голоси і такі зусилля необхідні. Можливо, сьогодні більше, ніж вчора. Коли аномія починає дедалі впевненіше почуватися у тому світі, який все ще вважає себе вільним, коли цінності й ідеали відверто відкидаються, коли жертву нападу намагаються зробити винуватою у нападі і пропонують їй віддати майно за захист від нападника, постає питання про той центр справедливості, який здатний піднести свій голос. І, можливо, зараз для церкви як інституту саме час говорити і бути почутою.
