12 років тому світ мовчав, а Крим кричав. Тривогою. Несправедливістю. Передчуттям біди.
Ми ще не знали, що це лише початок. Що попереду — роки боротьби. Що «тимчасово» виявиться надто довгим.
Саме тоді підступно в наш дім прийшов ворог. Саме тоді росія почала руйнувати наш світ.
Цього дня у 2014 році тисячі людей вийшли під стіни кримського парламенту, щоб заявити: Крим — це Україна.
Без зброї. З прапорами. З рішучістю і з вірою.
Тоді ще багато хто не вірив, що це — надовго. Що це — війна.
А для нас вона вже почалася. З новин, які стискали горло. Із відчуття безсилля і пекучої несправедливості.
Крим і Севастополь стали першими втратами.
Минуло 12 років спротиву.
12 років життя з відчуттям, що частину дому в тебе відібрали.
З болем за морем, яке у нас вкрали. За родини, розділені кордонами.
Ми живемо з цим. Але не звикли. Не змирилися.
Ми боремося. Бо повернення — це не мрія. Це ціль.
І кожен день цього спротиву — тихого чи гучного, видимого чи невидимого — наближає нас до моменту, коли ми знову вдихнемо кримське повітря.
Повітря свободи.
Крим — це Україна.
Був. Є. І буде.