Є рани, які не затягуються навіть через покоління.
18 травня — день болю кримськотатарського народу, який силою вирвали з рідного дому. Поспіхом, під дулами автоматів, без права востаннє торкнутися рідних стін, подивитися на свої гори, попрощатися зі своїм Кримом.
Вагони смерті. Чужа земля. Голод, приниження, тисячі втрачених життів. А потім — роки мовчання, ніби цілого народу ніколи не існувало.
Але кримські татари вистояли. Попри все.
І сьогодні, коли Крим знову живе в окупації, вони знову змушені боротися за своє — за пам’ять, мову, Батьківщину.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх, чиї життя були зламані злочином геноциду, і схиляємо голови перед народом, який навіть після всіх втрат зберіг свою гідність.
Світ не має права забути: це був геноцид.
І його біль не закінчується, поки Крим залишається в окупації.
Пам’ятаємо.
Боремося.