Про конкурс на посаду голови Держслужби з питань етнополітики і свободи совісті, чим би мала займатися ця Служба, що потрібно змінити ‒ у розмові з Оленою Богдан.
Нещодавно стало відомо, що серед чотирьох фіналістів конкурсу на посаду Голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Кабінет Міністрів визначив переможцем соціологиню, доцентку Києво-Могилянської академії Олену Богдан. Конкурс супроводжували неабиякі емоції та інформаційні сплески. Редакція РІСУ мала нагоду поспілкуватись з пані Оленою про процедури конкурсу та плани на цій посаді.
‒ Пані Олено, як Ви вирішили взяти участь у конкурсі на посаду? Лунали чутки, що Ви «чиясь» людина, як це виглядало з Вашої сторони?
‒ Зараз небезпечні часи для нашої країни, але водночас часи великих можливостей. Реформи проходять дуже швидкими темпами й у цій атмосфері маєш вирішити, чи ти візьмеш на себе відповідальність бути суб’єктом змін, чи обереш більш спокійну роль спостерігача.
Рішення для мене було складним і ретельно обміркованим. Я бачила, що відбулось з першим конкурсом. Коли оголосили повторний, то зрозуміла, що принципово важливо податися. Я понад півтора роки співпрацювала з Міністерством культури, молоді та спорту (МКМС) щодо питань методології моніторингових досліджень. Відповідно знала людей з нової команди МКМС і мені було очевидно, що на цій посаді воліють бачити людину максимально незалежну, яка схильна керуватися даними досліджень і не піддаватися емоціям у прийнятті рішень, яка здатна спілкуватися з людьми дуже різних поглядів, яка спрямовуватиме роботу Служби в напрямку виваженої експертності та намагатиметься мінімізувати її політизованість, яка має суттєвий міжнародний досвід, вільно володіє англійською. Це резонні преференції.
Я мала нагоду запитати в МКМС, чи можна сподіватися на незалежну роботу цієї Служби, без режиму «телефонного права», і відповідь була ствердною ‒ для мого рішення подаватися це було принципово важливо.
‒ А чому не подалися на перший ‒ лише на повторний?
‒ Першого разу було оманливе враження, що конкурс номінальний і переможець відомий наперед. У моєму колі спілкування перший конкурс вважали організаційною трансформацією Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури без особливих кадрових змін. І хоча траплялася інформація, що заохочують подаватися на посаду Голови, тоді її не сприйняла всерйоз.
Я була занурена в роботу над докторською дисертацією і не цікавилася новими професійними викликами. Оголошення повторного конкурсу стало очевидним сигналом, що бажають бачити більшу варіативність кандидатур. Водночас МКМС стало докладати більше зусиль для поширення інформації серед експертів, що важливо подаватися й що особливо важливо мати кандидатури, які відповідають згаданим критеріям. Тоді я серйозно задумалася і зрештою наважилася.
‒ Чому вагалися?
‒ Питання етнополітики та релігії – це дуже чутливі питання, величезна відповідальність. Державна служба – це радикальна зміна стилю життя. Це шанс творити позитивні зміни, але й водночас значно менший ступінь свободи, перенасичений порядок денний. У незалежному експертному середовищі ти значною мірою можеш вибирати, над чим, коли та з ким працювати.
Повний текст інтерв’ю доступний на сайті Релігійно-інформаційної служби України.
Джерело: РІСУ / risu.ua
