27 січня — день тиші, яка говорить голосніше за будь-які слова.
День, коли світ завмирає, згадуючи мільйони зламаних доль, знищених життів, імен, які не встигли стати історіями.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять мільйонів невинних жертв Голокосту — одного з найстрашніших злочинів проти людства. Шести мільйонів убитих євреїв. Мільйонів людей інших національностей і груп, знищених лише тому, що вони «не вписувалися» в тоталітарне уявлення про норму.
Голокост не почався з газових камер.
Він почався з мови ненависті.
З дегуманізації.
З мовчання.
З фрази «це не про нас».
З відвернутого погляду й небажання втрутитися.
У 2005 році Генеральна Асамблея ООН визначила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту, назвавши його пересторогою для всього людства. Але пересторога має сенс лише тоді, коли її чують. Коли пам’ять — не формальність, а дія.
Сьогодні ці слова звучать особливо гостро. Бо ми живемо в час, коли знову знищують міста разом із людьми. Коли вбивства цивільних, депортації, катування й викрадення дітей відбуваються не в підручниках історії, а тут і тепер — в Україні. І ми знаємо: трагедії не повторюються буквально, але вони повторюються за своєю суттю.
Українці сьогодні не з теорії розуміють, що означає бути мішенню лише за право існувати. Ми знаємо ціну байдужості світу і ціну солідарності. Знаємо, що пам’ять без відповідальності — крихка і небезпечна ілюзія.
Пам’ятати — означає не допустити.
Пам’ятати — означає називати зло злом.
Вічна пам’ять мільйонам жертв Голокосту.
Вічна пам’ять усім, хто загинув від російської агресії.